КОНЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ У «ФІЛОЛОГІЧНИХ ЛИСТАХ ДО М. П. ПОГОДІНА» МИХАЙЛА МАКСИМОВИЧА


Наукова та творча спадщина видатного українського вченого Михайла Олександровича Максимовича є надзвичайно багатогранною і цікавою як для науковців, так і для звичайних поціновувачів українознавства. Опрацювання оригіналів творів ученого (статей, наукових розвідок, епістолярної спадщини) є важливим для розуміння різнобічності інтересів М. Максимовича та формування уявлення про нього як про доброзичливу, комунікабельну людину.

Спроби вивчення, узагальнення та систематизації наукової спадщини Михайла Максимовича належать ще до періоду життя вченого. Відомо, що одним із перших біографів ученого та бібліографів   праць М. Максимовича був його сучасник Степан Пономарьов, листи до якого за 1870 – 1872 роки надруковані у збірнику  «М. Максимович. Листи» [1, с. 244 – 259].

Ініціатором першого систематизованого видання праць Михайла Олександровича був лідер Київської громади Володимир Антонович, який запропонував у 1875 році Південно-Західному відділу Російського географічного товариства надрукувати повне зібрання творів уже покійного на той час  М. Максимовича. До складу комісії, яка готувала до друку твори вченого, як свідчить передмова до видання, ввійшли В. Б. Антонович, А. С. Рогович,   П. С. Житецький, В. П. Науменко, І. А. Сребницький, О. Г. Лісіцин [2]. Саме це видання, яке в оцифрованому вигляді доступне в мережі Інтернет є неоціненним джерелом для вивчення творчої спадщини М.О. Максимовича.

Постаті М. Максимовича також присвячено чимало сучасних довідкових матеріалів. Однак переважна більшість доступних матеріалів має суто біографічний характер, оскільки  містять відносно систематизовані дані про походження та життєвий шлях видатного вченого. Також аналізується внесок ученого в розвиток наукової ботаніки, висвітлюються окремі наукові ідеї в цій галузі, заслуги  М. Максимовича в популяризації природознавства, його московський період життя, присвячений переважно викладацькій справі професора-ботаніка Московського університету. Висвітлюється також український період життя, основні ідеї його наукових концепцій у галузі фольклористики, філософії, історії та мовознавства, звучать назви основних праць. Однак інформація в різних довідниках значною мірою повторюється з невеликими доповненнями та уточненнями. Первинним джерелом для такого роду інформації є довідкова стаття вміщена у «Довіднику з історії України» за редакцією І. Підкови та Р. Шуста видання 1995 року [3, с. 199-200; 4].

У більшості доступних матеріалів наводяться головні наукові заслуги вченого у суспільно-гуманітарній сфері, високо оцінюється його вплив на процес українського національного відродження. Широко популяризуються головні ідеї його основних творів «Письмо о философии», «Исторические заметки», «Откуда идёт русская земля», «Об участии и значении Киева в общей жизни России», «О мнимом запустении Киева в нашествие Батыево», «Филологические письма к   М. П. Погодину» та інші. За загальним визнанням, у своїх наукових дослідженнях  М. Максимович заклав базу наукової концепції історії України, зробив неоціненний внесок у розвінчання офіційної проросійської імперської історіографії та виступив провісником таких видатних вчених-істориків як М. Костомаров, В. Антонович, Д. Яворницький, М. Грушевський [5, с. 4-5]. Оцінюючи науковий подвиг Михайла Максимовича М. Грушевський зазначав: «Його найбільшим подвигом, як і подвигом передреволюційного українства взагалі, було вияснення народної основи української історії, її тяглості і неперервності, укріплення того переконання, що український народ – це дійсний будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю» [5, с. 1]. 

Серед ряду недавніх досліджень є роботи присвячені дослідженню науково-теоретичних засад фольклористичної діяльності Михайла Максимовича [6]. Постать Михайла Олександровича також пов’язується із початком розвитку сучасної української педагогіки. На думку В. М. Галушко, учений належав до тих діячів, які спиралися на етнографічно-культурницьку, народницьку парадигму й мислили в контексті натурфілософії: єдності людини і природи, людини і Бога [7].

Отже, спектр інформації про життя та наукову спадщину Михайла Максимовича досить широкий. Однак жодне із джерел не дає повної інформації про зміст наукових праць вченого, що ускладнює розуміння наукових поглядів вченого на історію України, суть його переконань та хід думки. Задовольнити цю потребу може лише опрацювання першоджерел – творів самого Михайла Максимовича. На жаль, бібліотечні фонди шкіл та районних бібліотек бідні на видання першоджерел, тому познайомитися з ними можна лише через мережу Інтернет, завантажуючи оцифровані копії цінних видань. Складність роботи з такими джерелами полягає у технічних труднощах при скачуванні оцифрованих документів, а також у тому, що М.Максимович писав російською мовою, властивим своєму часу правописом, тому на опрацювання його творів потрібен тривалий час.

Виходячи із цього, метою статті є ознайомлення із змістом однієї із праць Михайла Максимовича, що вважається однією із ключових у розумінні його концепції українського історичного процесу та проливає світло на наукові дискусії істориків ХІХ ст. Для досягнення поставленої мети автор використала вже згадуване зібрання творів Михайла Максимовича, видане в 1876 – 1879 роках Південно-Західним відділом Російського географічного товариства за ініціативою В.Антоновича.

Значне зацікавлення у науковій спадщині М. Максимовича викликають «Філологічні листи до М. П. Погодіна», у яких учений вступає в полеміку з російським істориком щодо історії українського народу. Як відомо, Михайло Погодін відстоював норманську теорію походження давньоруської держави та вів полеміку з українофілами щодо давньоруської мови та історії української мови, доводив думку про великоросійську сутність Київської Русі [1, с. 24 – 26].  Михайло Максимович, як послідовний патріот України і серйозний учений не поділяв цих поглядів, тому в 1856 році в «Русской беседе» виступив із власним баченням щодо цього питання у «Філологічних листах до М. П. Погодіна».  

Ознайомлення із змістом «Філологічних листів до М. П. Погодіна» дає уявлення про дискусію російського та українського вчених, представників національної ідеї своїх народів щодо мовно-етнічної природи Київської Русі та, виходячи із цього, права на києворуську спадщину двох народів. Далі подається короткий огляд змісту кожного листа М.Максимовича з метою полегшення пошуку необхідної інформації і праці нашого земляка.

Перший лист М. Максимовича датовано від 11 липня 1856 року. У ньому автор висвітлює головний зміст дискусії щодо давності української мови. Аргументи М. Погодіна:

  • великороси – найдавніші жителі Києва та його довколишніх земель, оскільки у Київському літописі та «Повісті минулих літ» Нестора відсутні малоросійські елементи;

  • малороси прийшли на київські землі із західних земель (Галичини, Поділля, Волині) після татарської навали і зайняли землі великоросів, що відійшли на північ;

  • великоруська мова – це або сама церковна мова, або дуже близька споріднена їй (тобто церковнослов’янська мова не привнесена письмова мова, а жива народна мова, якою завжди говорили великороси) [2, с. 184 – 186].

Як бачимо, М. Погодін заперечував право українців на києворуську спадщину, підживлюючи таким чином великодержавні претензії Російської імперії.

Аргументи М.Максимовича:

  • слабка обізнаність М. Погодіна з малоруською (українською) мовою: «Ты его не знаєш основательно, а говориш уже решительно, нет его в Киевских писаньях, следственно, не было в Киеве и Малороссиян»;

  • наявність в українській мові половецьких впливів дотатарського часу – слів туман, казан, майдан, базар та інших;

  • існування біля Переяслава сіл з назвою Каратули, що в перекладі означає Чорні Клобуки. [2, с. 187 – 188]

Лист другий від 13 липня того ж року М. О. Максимович починає зверненням до авторитету М. Ломоносова, який, окрім того, що доводив спорідненість російської та української мов,  відрізняв церковну мову від народної мови: церковно-слов’янська мова, у її власній, давній, кириличній формі по Остромировому Євангелію (1056 – 57), є мова настільки ж відмінна і далека від природнього великоруського наріччя, наскільки ж і від малоросійського» [2, с. 189]. Далі М.Максимович вказує на спорідненість церковно-слов’янської мови і  задунайських (південно-західних) слов’янських мов і наголошує на тому, що  М. Погодін штучно розриває природні зв’язки церковно-слов’янської та задунайських мов, а також російської та української мов. І знову наполягає, посилаючись на свою «Историю Руской Словесности», що «южноруська» (українська) мова сформувалась ще у дотатарські часи, а також наводить свідчення визначних мовознавців Шафарика та Бодянського на підтвердження тези про те, що великоруська та церковно-слов’янська мови не були в київські часи однією і тією ж мовою [2, с. 190 – 194].

Третій лист від 15 липня М.Максимович присвятив дискусії щодо історичної пам’яті про Володимира Великого, оскільки написання листа співпало із відзначенням Дня Св. Рівноапостольного князя Володимира (його православні і в наш час шанують щороку вкінці липня).

Думки М. Погодіна щодо пам’яті про Володимира Великого:

  • малоросіяни як найспівучіший народ не зберегли ніяких пісень про давні часи;

  • пісні про Володимира та його витязів співаються скрізь в Росії – отже, не малоросіяни жили в Києві у часи Володимира, а великороси, які рознесли ці пісні по всіх просторах Руської землі [2, с. 194].

Михайло Максимович опонував своєму російському колезі тим, що ще з часів Київської Русі Володимира в Україні називають Святим: «Это прозванье известно из нашей Волынской летописи, где под 1254 годом, сказано: «Ни Святослав Хоробрый, ни Володимер Святый». Учений наголошує на тому, що Володимира славлять у церковних молитвах і піснях, кланяючись та здійснюючи підношення до гробниці хрестителя Русі. Його також згадують у знахарських замовляннях: «Месяцю-Володимере! Ты в небе, дуб у поле, камень у море» та у Купальських піснях: «Коло Володимера на Ивана – не орех се стелеться с подол» [2, с. 194 – 195].   М. Максимович, аналізуючи тести поширених в Росії пісень про Володимира припускає, що вони якраз і були створені пізніше у післятатарський період: «… в Великорусских песнях вся древняя жизнь Руси слилась в один богатырский век Володимеров… в них – к Ласковому князю Володимеру являются в Киев не только современники его, но и те лица, которыя жили в ХII-м веке! Вот это между прочим, и заставляет меня думать, что большая часть Великорусских песен, по содержанию относящихся к Володимеру и его богатырям, сложена уже в после-Татарское время, по прежним сказаньям…» [2, с. 196]. Значна частина третього листа   М. Максимовича до М. Погодіна присвячена висвітленню історії міграцій представників різних племен до Києва та обґрунтуванню «малоросійських коренів» князя Володимира через його матір Малушу та дядька Добриню.

Четвертий лист М. Максимовича від 17 липня присвячено мовознавчому аналізу текстів договорів київських князів Олега Віщого, Ігора Рюриковича та Святослава Хороброго з Візантією. Доводячи гіпотезу про відмінність церковно-слов’янської книжної та руської народної мови, учений наводить приклади народної мови, серед яких (стовпчик зліва) виразно бачимо саме українські слова (рис. 1).

Рис. 1 Максимович

Рис. 1. Фрагмент «Філологічних листів до М. П. Погодіна»

Цікаво, що в ході дискусії можна побачити обґрунтування М. Погодіним імперських апетитів Росії на Балканах. М.Максимович пише: «А между тем, ты уже населяешь Великороссийским племенем в IX-м веке и Македонию вокруг Солуня (вместо тамошних Словен), и берег Чернаго моря…» [2, с. 208]. Як контраргумент цим ідеям російського історика наш земляк наводить приклади народних легенд карпатського регіону, що свідчать, що Карпатська Русь прийшла в Карпати з берегів Дніпра разом з уграми в Х столітті або перейшла в Карпати в XIV столітті з Поділля разом із князем Коріатовичем. М. Максимович у четвертому листі доводить тезу про неперервність українського державотворчого процесу і водночас докоряє М. Погодіну в спробі перекреслити історичну пам’ять українців: «А ты, неизвестно почему, выводишь нас, Малороссиян, из Карпатских гор, … тогда как мы и прадеды наши всегда думали и говорили, что мы жили здесь, по обе стороны Днепра, с незапамятного времени, с предковеку! Что у нас в Киеве водворились на княжение Аскольд и Дир, а за ними вещий Олег с Рюриковым сыном. Что у нас в Киеве началась и от нас разошлась во все концы Русскаго мира, жизнь» Наступні слова Михайла Олександровича можна вважати справжнім маніфестом невмирущості української нації: «Мы Малороссияне, осталися по прежнему в своей родимой Киевской стороне, … со своими преданиями и обычаями,  – мы остались на корню, с которого не сильны были сорвать нас никакие вихри и бури, ниже гроза Батыевская…». Далі Максимович наполягає на тому, що назву «Русь» московські землі успадкували від Київської Русі з центром в українському Києві. [2, с. 209]

У п’ятому листі від 31 липня М. О. Максимович знову звертається до мовознавчого аналізу давньоруських текстів, наводячи приклади вживання українських слів у давньоруських текстах: назви і цитати із використанням  слівця «межи» – Межигори, Межиріч, «быти межи вами» (із Олегового договору). Знову вчений докоряє опоненту, що той не бере до уваги такі вживані в давньоруських текстах українські слова як свитка (1147 р.), свита, черев’я (черевики) (1074 р.) [2, с. 211 – 212]. Учений також звертає увагу на суто українські пом’якшені закінчення відмінюваних слів і назв у текстах Нестора-літописця та Київському літописі: «… У Нестора написано: «цариця Володимеря Анна» или: у отця, у оконця…; если в Киевской Летописи, например, в описании Игорева похода на Каялу, написано: «идущим же им к Донцю… перебреде Донець… дойти реки Донця» [2, с. 213]. Ми розуміємо, що якби давньоруські автори говорили російською, то замість виділених літер написано було б (як писав Максимович «дебелі») «а» та «ъ». Пізнішу мішанину написання то тонких (українських), то дебелих (російських) літер навіть в одному тексті вчений пояснює тим, що пізніші північноруські переписувачі давньоруських текстів ставили їх відповідно до своєї вимови. Як доказ М. Максимович лише до одного давнього слова «отпровадя» (1154 р.) наводить чотири українські однокореневі слова-синоніми [2, с. 214].

Шостий лист від 1 серпня та сьомий лист від 19 серпня М. Максимович присвятив аналізу причини та можливих випадків підміни південноруських елементів літописних текстів північноруськими, а також мовознавчому аналізу 16 виписок М. Погодіна із літописів, що наче б то доводили його теорію про те, що населення Київської Русі було великоросами. М. Максимович дійшов висновку, що у Погодіна «все не впопад; и ты должен сам увидеть теперь, что ты ими – убил бобра» [2, с. 222]. Для остаточної доказовості учений здійснює порівняння уривків із Київського літопису і пізнішого українського фольклору, які містять однакові за змістом слова. Наприклад, слово «пересердіє» в однаковому значенні зустрічається і в літописі, і в українській думі про Самійла Кішку (рис. 2).

Рис. Максимович 2

Рис. 2. Фрагмент із «Філологічних листів до М. П. Погодіна»

Восьмий лист до М. Погодіна від 20 серпня Михайло Максимович почав гострою критикою сумнівів російського колеги щодо знання Нестором-літописцем церковно-слов’янської мови. Обгрунтовуюючи своє переконання у освіченості автора «Повісті минулих літ» український учений наводить багато цікавих історичних фактів про поширення освіти в Київській Русі та роль у цьому князя Володимира Великого та ченців Києво-Печерської Лаври. Наголошує на тому, що всі видатні діячі культури в Україні (окрім києворуських, згадуються також Петро Могила, Стефан Яворський, Феофан Прокопович) завжди мали високий рівень знання різних мов. [2, с. 225 – 226]

Після наведення ряду прикладів, що доводять хибність погодінських доказів великоруського походження твору Нестора-літописця, Максимович чи то з гумором, чи то з гіркотою підсумовує: «доказывать, что до нашествия Татарского на Киев не было Малороссийского народа на Руси Киевской, – для меня всё равно, если бы доказывать, что до нашествия Польського на Москву не было Великороссийского народа на Руси Московской» [2, с. 230].

 Дев’ятий лист від 21 серпня М. Максимович присвячує спростуванню тези М. Погодіна про те, що «Київські Великоросіяни» були творцями також і Волинського літопису ХІІІ ст. Ця частина дискусії містить цінну історичну інформацію про видатних уродженців українських земель, які жили і працювали у північно-східних землях: митрополит Кирило ІІІ з Волині (1250 р.), визначний оратор Серапіон із Києва, святий митрополит Петро Волинець (1326 р.), старець Єпифаній Славинецький [2, с. 231].

Дев’ятий лист цікавий також тим, що у ньому М. Максимович висловлює припущення щодо мотивів формування теорії М. Погодіна. Українець припускає, що умовиводи російського вченого про те, що Київські землі від початку були заселені великоросами зумовлені недостатньою «солідністю» та давністю історії Великої Росії: «это понадобилось тебе, кажется для того, что, – говоришь,  – «не даром же Нестор, описывая разселение племен по пространству нынешней России, оставляет нашу Великую Россию почти пусту!» Так из-за этой, едва ли действительной, пустоты надо тебе нашу Малую Россию оставить совсем пусту при нашествии Татар – выводом из нея на север мнимых Великороссиян, а на их место свято перевесть не книжных Карпаторуссцев, да пишущих Белоруссцев» [2, с. 231 – 232]. Цінною у цьому листі є також прикінцева частина, у якій М. Максимович відстоює думку про те, що козацтво це не якесь нове плем’я, а органічна частина українського народу – суспільний стан українства [2, с. 233].

Десятий лист від 22 серпня доводить думку, що відсутність мовної різниці в писемних джерелах давньої Русі не є доказом відсутності відмінностей в усній мові різних регіонів Русі. Тут автор також наводить докази-уривки із літописів, у яких проглядаються мовні особливості: «Так и у Нестора встречаем: посмихаяся вместо посмђхаяся» [2, с. 234]. Загалом весь текст десятого листа присвячено наведенню прикладів українських назв побутових речей, що згадуються в давньоруських літописах. Цей лист нашого земляка до свого опонента є справжньою скарбницею етнографічних даних і доводить давні традиції українського побуту та звичаїв. Лист щедро збагачений доказовою базою у вигляді уривків як із літописів, так із пам’яток українського фольклору козацької доби. Усі наведені М.Максимовичем приклади є відповіддю на твердження М. Погодіна про те, що в написаних на українських землях літописах, мовляв, назви побутових речей вживаються лише у великоруському варіанті, отже, тут первинно жили великороси.

Одинадцятий лист М. Максимовича ніби підсумовує всі попередні і на прикладі зміни північноруським літописцем в Іпатіївському списку слова «отче» (близьке до українського) на «отце» (близьке до російського) ще раз наголошує на тому, що перед тим як робити серйозні висновки, потрібно ретельно вивчити всі докази (у цій ситуації мовознавчі): «а с тем вместе оно показывает, как необходимо положительное знание о каждом слове для верного о нем заключения» [2, с. 240 –  241].

Цікаво, що дискусія на цьому не припинилася. М. Погодін, який важко реагував на критику своїх теорій, образився на М. Максимовича, а той у свою чергу сприйняв цю образу як доказ своєї правоти. У першому листі «Ответных писем М. П. Погодину» він іронічно пише: «Ты сердишься Юпитер; следственно неправ!» [2, с. 244].

Загалом, опрацювання тексту «Філологічних листів» дає уявлення про зміст дискусії двох учених, характеризує М. Максимовича як ретельного у своїй роботі дослідника та як доброзичливого учасника полеміки. Характерною ознакою твору нашого земляка є те, що він наводить зміст гіпотез М. Погодіна, з якими він не погоджується, а потім подає ґрунтовні контраргументи поглядам свого опонента.

Отже, у своїх «Філологічних листах до М. П. Погодіна» наш великий земляк М. Максимович переконливо спростував головні засади теорії М. Погодіна про великоросійську природу Київської Русі. Безумовно, текст ученого призначений швидше для науковців-мовознавців, однак він вміщує багато цікавих та пізнавальних фрагментів і для звичайних поціновувачів історії українського народу. Комплексне вивчення цієї праці вченого розкриває головні аспекти бачення Михайлом Максимовичем українського історичного процесу: українську суть Київської Русі, неперервність української історії протягом тисячоліть, багатство і самобутність української культурно-етнографічної спадщини, органічний зв’язок між різними періодами української історії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. М. Максимович. Листи / [упоряд. В. Короткий]. –   Київ: Либідь, 2004. –         314 с.

  2. Собрание сочинений М.А. Максимовича. В 3 т. Т. 1. Отдел исторический / М.А. Максимович. – Киев, 1876. – 858 с.

  3. Довідник з історії України / [за ред. Підкови І.З. та Шуста Р. М.]. – Київ: Генеза, 1995. – Т. 2. – 440 с.

  4. Михайло Максимович та його внесок у розвиток науки. – Джерело доступу: http: // k-ua.net

  5. Патріарх української науки: до 210-річчя від дня народження      М. Максимовича. – Джерело доступу:   http://ru.calameo.com

  6. Федас В. В. Науково-теоретичні засади фольклористичної діяльності Михайла Максимовича: автореф. дис. … канд. філолог. наук : [спец.] 10. 01. 07 «Фольклористика» / Федас Валентина Володимирівна; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2006. – Джерело доступу:   http: // www.allbest.ru

  7. Галушко В.М. Ідеї гуманізму у творчій спадщині вітчизняних педагогів середини ХІХ – початку ХХ століття. – Джерело доступу:   http: // www. іrbis-nbuv.gov.ua