ГОРОДИЩИНА – КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ


Новый рисунок (3)ГОРОДИЩИНА – КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Озірний Юрій,

учень  Городищенського економічного ліцею

Черкаська земля багата своїми історичними традиціями. Тут творилася українська історія. Наш край є батьківщиною цілої плеяди видатних синів України, які самовіддано служили на благо рідної землі. Серед когорти наших видатних земляків невгасною зіркою сяють імена уродженців Городищенської землі. Сьогодні ми, городищани, пишаємося знаними в усьому світі родинами Гулаків-Артемовських та Симиренків, які своїми помислами та діяннями наближали час здійснення одвічної мрії українського народу – час створення незалежної України.  Вони були представниками нового покоління українців – творців нової, сучасної України: започатковували національне відродження українського народу, стояли біля витоків промислового перевороту в Україні. Наші видатні земляки належали до плеяди лідерів національно-визвольного руху в Україні у період ХІХ ст., які заклали підвалини незалежності сучасної України.

Відомо, що наприкінці XVIII – ХІХ ст. розпочався дуже важливий процес – національно-культурне відродження українського народу, розтоптаного Російською імперією. Першочерговим завданням на цьому етапі було доведення та збереження національної самобутності українців та відстоювання прав на рідну мову, національну культуру. При цьому необхідно було переборювати не лише самодержавні утиски і переслідування, а й скептичне ставлення шовіністичних кіл до існування окремої української мови як такої.

Серед тих, хто слідом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої національної культури, хто закладав основи нової української літератури, почесне місце належить Петру Гулаку-Артемовському, який народився 27 січня 1790 р. в Городищі в сім’ї священика. Випускник Києво-Могилянської академії свій життєвий та педагогічний шлях пов’язав із Харківським університетом, де працював спочатку викладачем польської мови, з другої половини 20-х рр. – професором історії, з 1838 р. – деканом словесного факультету, а з 1841 до 1849 р.  був ректором цього університету.

Однак більш відомий широкому загалу Петро Гулак-Артемовський як автор безсмертних поетичних творів, якими, використовуючи ліричні народнопісенні мотиви, мелодійний стиль, пестливі, задушевні звороти й лексику, сприяв входженню народних художньо-образних і мовно-стилістичних особливостей в писемну літературу. У першій половині ХІХ ст. Харківський університет був справжнім вогнищем науки й освіти та своєрідним центром громадського життя – тут створюються наукові й культурницькі товариства, друкарня, видаються перші газети і журнали. Відомо, що вже в 1817 р. серед співробітників одного із перших громадсько-наукових і літературних журналів «Украинский вестник» був Петро Гулак-Артемовський. Поет належав до найактивніших авторських кіл журналу, сміливо експериментував зі змістом і формою, тому у творчості поета відзначають її новаторський характер. З ім’ям нашого земляка пов’язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, філософський вірш, послання віршові гуморески) і прозових жанрів. Як блискучий знавець народного побуту, звичаїв, пісенної творчості й живої розмовної мови народу, П.Гулак-Артемовський вміло використовував свої знання для розширення проблемно-тематичних горизонтів та жанрово-стильового і художньо-образного арсеналу нової української літератури, поклав початок цінній викривальній традиції в українській літературі. До кінця своїх днів (він помер 1865 р.) попри «поправіння» своїх політичних поглядів, П.Гулак-Артемовський  стежив за літературним життям українського народу. З його ім’ям пов’язані деякі видавничі заходи. Він захоплено зустрів «Кобзар» Т.Шевченка, вихід українською мовою журналів і альманахів, зокрема й «Основи».

Любов до України, рідної Городищини, прагнення увести у світ високого мистецтва духовні та культурні надбання українського народу спонукали ще одного представника роду Гулаків-Артемовських до творчого переосмислення народної спадщини. Мова йде про автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Степановича Гулака-Артемовського. Відомо, що першими українськими композиторами, що написали опери, були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський ще в 70-х роках XVIII ст. Одначе твори ці були створені за італомовннми текстами і прямо чи опосередковано України не стосувалися – ні проблематикою, ні реаліями чи складом дійових осіб. Саме наш земляк, С.Гулак-Артемовський, першим створив українську за змістом і формою, а головне за духом оперу, утверджуючи одвічне прагнення українців до волі, до єднання з Батьківщиною:

О доле! Путь щасливу дай,

Ми знову серцем оживаєм.

Коли побачим рідний край!

Україно, рідний краю,

Серцем я тебе бажаю,

Все, що миле, жде там нас!

Дай же, боже, в добрий час!

Козацька тематика опери невипадкова, адже походив композитор із старовинного козацького роду, родоначальником якого був генеральний обозний гетьмана Дорошенка – Іван Гулак. Добре відомо, що вже з вісімнадцятого століття один із предків видатного композитора Патрикій Гулак-Артемовський володів хутором Гулаківщина в Городищі.

Сюжет опери був підказаний професором-істориком Миколою Костомаровим, а все решта – текст вокальних номерів і прози, оркестрова партитура та клавір, а також лібрето – оригінальна авторська робота композитора. За своєю формою „Запорожець за Дунаєм” – типовий зразок лірико-комічної опери, у якій поряд з комедійною лінією ( Карась – Одарка ) розвивається лірико-романтична (Оксана – Андрій ).

Всього в опері було 22 музично-вокальних номери. Музика Гулака-Артемовського глибоко народна. Він скористався інтонаціями, мелодикою багатющої української пісенності, проявивши як композитор всю глибину розуміння національної тематики. У цьому істинно шедеврі світового оперного мистецтва знайшли яскраве відображення ті демократичні, волелюбні погляди та любов до рідного народу та його культурної спадщини, яку проніс через все своє життя С.Гулак-Артемовський. І, якби наш земляк залишив по собі лише цю воістину народну оперу, то й цього було б достатньо, аби обезсмертити своє ім’я в українській культурі.

Слід відзначити також громадянську позицію композитора – він був одним із небагатьох, хто підтримував Т.Шевченка у тяжкі роки заслання. С.Гулак-Артемовський намагався підтримати Кобзаря і добрим словом, і матеріально. У листі до товариша із Новопетровського укріплення  від 30 червня 1856 р. Шевченко писав: „Ну скажи по правді, чи єсть та великая душа на світі, окромя твоєї благородної душі, щоб згадала про мене в далекій неволі, та ще й 15 карбованців дала? Нема таких великих душ на світі…”

Важливу роль у долі не лише Великого Кобзаря, а й у долі України відіграла ще одна видатна родина – родина Симиренків, багата талантами, які жили рідною землею, які творили для рідного народу.

Заснована в 1815-1820 рр. фірма «Брати Яхненки і Симиренко» стала свідченням відродження національного характеру українського господаря, який чесною та невтомною працею на рідній землі сприяв її возвеличенню. Підприємницький хист помножений на сильний український характер, глибокий розум, відчуття власної гідності стали паростками українського цивілізованого капіталізму, в річищі якого в середині ХІХ століття могла б розвиватися Україна.

Фірма володіла найкращими цукроварнями комерційного типу. Для потреб будівництва заводів у Млієві на Городищині був збудований цегляний завод. (До речі у селі і сьогодні діють цегляні заводи). Причому цегла, зроблена тут, вирізнялася незвичайною міцністю – і сьогодні мліївці почасти знаходять її і відзначають неабияку якість. Із неї  1848 року у Млієві збудували семиповерхову рафінарню і цукроварню, обладнані за останнім словом техніки — ручну працю замінили парові машини. Оскільки під час першого пуску виробництва відбулася аварія і довелося чекати деталі аж із Франції, то пізніше було збудовано спеціалізований машинобудівний завод (перший в імперії!), що забезпечував вчасний ремонт модерного іноземного устаткування і виготовляв необхідні деталі для підприємств інших губерній. Тут же виготовили перші судна з металевим корпусом — пароплави «Українець» і «Ярослав», які транспортували до чорноморських портів цукор 

фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Крім того, заводи Симиренків та Яхненків були своєрідною школою, де в робочій практиці готували вітчизняні технічні кадри, які не раз брали участь у заснуванні нових підприємств по всій Росії.

Не слід забувати також про принципово новий підхід наших Симиренків до відносин роботодавець – найманий робітник. Адже, крім сучасних заводських приміщень, на фірмі було створено необхідні умови для життя робітників: „кожна сім’я мала свій окремий будинок з городом та садочком, самітні мешкали у впорядкованих гуртожитках, у магазині продавались усі необхідні товари за помірними цінами. Тут діяла безкоштовна лікарня і школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ. 1858 року відкрито нову прекрасну церкву,… У містечку працював аматорський театр… Завод та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час, газовим освітленням… У містечку був водогін” [10, 35]. Відомим є той факт, що вражений Шевченко, який всюди по Україні бачив лише знущання панства над закріпаченим українським народом, обняв Кіндрата Яхненка, який супроводжував його, і сказав: „Батьку, що ти тут наробив?” Таким чином, ми маємо приклад економічного патріотизму, при якому враховувалися не лише особисті комерційні інтереси, а й інтереси держави, народу.

Однак чи не найбільший внесок у справу утвердження національної ідеї зробили Симиренки надаючи моральну та фінансову підтримку діячам українського національного відродження. Гостинний Симиренко, у якого збиралося надзвичайно розмаїте товариство завжди радо приймав у себе національно свідомих українців, часто-густо надаючи їм притулок, роботу. Так, протягом 1870-1873 р. жив і працював у Млієві автор національного гімну України Павло Чубинський. Тут він займався літературною творчістю, провадив науково-етнографічну роботу: підготував до друку сім томів «праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край».

         Платон Симиренко відіграв неабияку роль у видавництві книжок Т.Шевченка. Так, коштом мецената у 1860 році у друкарні П. Куліша було видруковано 6050 цензурних і безцензурних примірників „Кобзаря”.  Однак листи Т. Г. Шевченка до П. Ф. Симиренка від січня 1861 року, у яких йдеться про бажання поета видати ряд книг для навчання простих українців, свідчать, що контакти між двома видатними українцями не переривалися аж до смерті Тараса Григоровича.

         Не забував про служіння рідній батьківщині і Василь Симиренко, якого знали і шанували як талановитого інженера-цукровара й вченого. Відомо, що 10% від своїх мільйонних прибутків Василь Симиренко віддавав на українську справу. Василь Федорович не маючи сам змоги активно займатися громадською діяльністю, щедро фінансував практично всі більші й менші українські товариства й гуртки. Йому завдячували «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Товариство допомоги літературі й науці», громадське зібрання «Родина», «Кіевская Старина» та багато інших.

         Одними із незабутніх імен цієї родини є імена Льва Платоновича та Володимира Львовича Симиренків – основоположників наукового садівництва України.  У нашому краї до цього часу існує і розвивається дітище великих вчених – Інститут помології ім. Л.П.Симиренка УААН у Млієві.  Він є однією з найстаріших наукових установ України.

Наукове підґрунтя у розвиток садівництва України заклав Левко Платонович Симиренко. Саме він у 1887 році, повернувшись із заслання і відмовившись від політичної діяльності, заклав і на науковій основі організував у Млієві помологічний розсадник  і маточний сад. За порівняно короткий термін часу Л.П. Симиренко провів колосальну роботу по вивченню світового генофонду плодових культур. Помологічна колекція, зібрана ним, стала справжньою помологічною лабораторією, у якій було більше 3000 тисяч сортів різних плодових і ягідних культур. Слід зазначити, що аналогічного розсадника за розмірами і різноманітністю посадкового матеріалу не було не лише у Росії, а і у Західній Європі. Таким чином, видатний садівник впритул наблизився до вирішення проблеми задоволення широкого попиту на продукцію садівництва, адже дбав передусім про народні інтереси. Розуміючи складність і важливість проблеми Л. П. Симиренко писав: „Завданням … плодівництва має бути турбота про поширення плодів, про виробництво маси добрих фруктів за доступними для народу цінами”.

Справу батька продовжив Володимир Симиренко, який очолив Мліївську садово-городню  дослідну станцію, створену рішенням Колегії Наркомзему УСРР від 25 листопада 1920 року. Завдяки його таланту, невсипущій енергії до 1927-1928 років праця по організації станції більш-менш була завершена. Протягом 20-30-х років Дослідна станція була єдиним у країні центром садівничої науки. Тут проводилися наукові дослідження за складеним В.Л. Симиренком планом розвитку станції. За цей період Мліївська садово-городня дослідна станція підготувала базу для створення по всій країні широкої мережі наукових установ, закладення великих промислових садів. У 1930 – 1931 роках за досвідом станції і за допомогою її вчених були створені Всесоюзний та Український інститути садівництва, а у 1928 році – опорний пункт станції в Мелітополі. Від самого початку станція стала вагомим центром наукової роботи України і до сьогодні, як інститут, вона залишається провідною помологічною установою України зі світовим ім’ям.   

Як бачимо, внесок славетних Гулаків-Артемовських та Симиренків у справу національного відродження та прогресу України є неоціненним. Можна наводити ще безліч фактів, які підтверджують, що любов до рідного народу, непохитний патріотизм, бажання трудитися на благо рідної землі, змінити її життя на краще були головними життєвими цінностями наших видатних земляків. Бурхливі події ХХ ст. внесли свої корективи у історичну пам’ять про Гулаків-Артемовських та Симиренків, які, навіть досягши вершин суспільного визнання, не забували свого коріння, своєї Городищини. Проявляючи найкращі риси національного характеру, вони започаткували і боролися за утвердження національного ідеалу – вільної, заможної, всебічно розвиненої України. Сьогоднішні покоління городищан пишаються тим, що живуть націй землі, старанно працюють задля майбутнього нашої Батьківщини. Працює моя родина, навчаюсь я, щоб гідно продовжити справи моїх великих земляків.

Тож біліє серед столітніх симиренківських парків як символ відродженої України відреставрована родинна церква Симиренків та гостинно запрошує відвідувачів Городища відновлений нещодавно музей С.С. Гулака-Артемовського. Вони свідчать, що і зараз ідеї наших земляків є актуальними та чекають на гідних продовжувачів їх справ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. В.Л.Симиренко. Общий отчет по Млеевской садово-огородной станции за годы 1921 – 1927.- Млеев, 1928. – 27с.

  2. Вольвач П.В., Заец В.К. Лев Платонович Симиренко. – М.: Колос, – 176 с.

  3. Вольвач П, Кулик О. Прометей українського садівництва // Літературна Україна. – 2000. – 11 травня. – С.4.

  4. Коваль Г.Ф. Музей  С.С. Гулака-Артемовського  у Городищі: Путівник. – Дніпропетровськ: Промінь, 1979. – 30 с.

  5. Мліївська садово-городня досвідна  станція та її робота. – Мліїв,  жовтень 1927. –   20с.

  6. Наш рідний  край:  Хрестоматія  з  історії  Черкащини  /  Упоряд.  А.І. Кузьмінський, Г.В. Суховершко, В.Я. Чудновський. – К.: Молодь,     – 368 с.

  7. Павлов А.В., Чухно Д.Ф. Лев Платонович Симиренко. – К.: Наукова думка,1980. – 177 с.

  8. Симиренко Т. Очима пам’яті // Родовід. – 1995. – №10. – С. 10-30.

  9. Чалый М. Посещение Т.Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка // Киевская старина. – 1889. – № 2. – С. 461 – 466.

  10. Чос В.Г. Мліївський святий / Люди і долі. – Черкаси: Відлуння-Плюс,2001. – С. 8 – 10.

  11. Шевченко О. Родина Симиренків і розвиток цукрової промисловості в Україні // Родовід. – 1995. – №10. – С. 31 – 38.

  12. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: у 6-ти т. – К., 1964. – Т. 6. – С. 241.