ЮРІЙ ІЛЛЄНКО – МАЙСТЕР УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО З ЧЕРКАЩИНИ


ЮРІЙ ІЛЛЄНКО – МАЙСТЕР УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО

 З ЧЕРКАЩИНИ

У статті розглянуто окремі аспекти творчого шляху Юрія Іллєнка – одного із найяскравіших майстрів українського поетичного кінематографа. Досліджено витоки формування громадянської та мистецької позиції видатного українського режисера сучасності. Провідні мотиви та художньо-стилістичні особливості творчості кіномитця розглянуто на прикладі найвідоміших картин режисера.

Наш рідний край Черкащина – колиска української державності. Саме тут протягом століть гартувалася національна ідея. Черкащина породила плеяду вірних синів України, які не шкодуючи сил трудилися на благо рідної землі, задля утвердження волі і щастя українського народу. Ми добре знаємо про звитяжні подвиги героїв далекої минувшини, однак мало знаємо тих, хто ще зовсім недавно був поряд із нами і все своє життя також вірно служив рідній землі. Однією із таких постатей є уродженець Черкащини, відомий далеко за межами України, однак маловідомий нам український кінорежисер, майстер поетичного кіно Юрій Герасимович Іллєнко, якому у 2011 р. виповнилося б 75 років.

Життєвий і творчий шлях режисера проходив далеко від Черкащини, але розпочав і завершив його Ю.Іллєнко саме тут. Та й все життя він проніс у душі ту ідею, що була закладена в ньому від народження – ідею утвердження національної свободи України не лише на формальному рівні, але і на  рівні свідомості народу. 

Новый рисунок (4)

Народився режисер 1936 р. у Черкасах. Під час війни, поки батько воював у лавах Червоної армії, Юрій разом із мамою та братами перебував в евакуації в далекому Сибіру. По завершенню війни родина повернулася до Черкас, однак невдовзі виїхала до Москви. Батько тяжко працював на шкідливому виробництві, сім’я  терпіла нестатки, аби лиш діти могли здобути гарну освіту. Після закінчення школи на околиці Москви старший брат Юрія Вадим вступив на операторський факультет престижного Всесоюзного державного інституту кінематографії. Очевидно, за прикладом брата туди ж у ВДІК вступив і Юрій [1].

Атмосфера одного із кращих творчих вузів Союзу істотно вплинула на формування життєвої позиції молодого Іллєнка. Народна артистка України Лариса Кадочникова, яка була дружиною та обличчям фільмів Іллєнка в епоху «розквіту» поетичного кіно, згадувала: «У них був чудовий курс, усі хлопці наслідували геніального оператора Сергія Урусевського. Ці ж хлопці хотіли зробити і щось нове, своє. З письменників вони обожнювали Хемінгуея. Наслідували його. Взагалі ВДІК «часів Іллєнка» і його товаришів – щось особливе. Тоді випускалися Тарковський, Шукшин… А серед викладачів – Довженко, Герасимов. Це була співдружність справжніх талантів. Дух свіжості…» [2]. Отже, у студентські роки під впливом ВДІКівського оточення Юрій Іллєнко стверджувався як мисляча творча особистість. Хоча він також, безумовно мав вроджений талант кіномитця – за свою дипломну роботу «Прощавайте голуби» (1960 р.) Юрій отримав нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу.

Саме у цей час викристалізовується і вибір творчого шляху молодого митця – робота у напрямі українського поетичного кіно. У цьому неабияку роль, напевне, зіграли два чинники. Перший – це те, що його вчителем в інституті був Олександр Довженко, зачинатель українського поетичного кіно.  На відміну від прихильників суто сюжетних, спрямованих на масового глядача, побудов, О.Довженко був переконаний, що кадри в кінофільмі мають виступати неначе смисловими знаками у замкнутому ряду вірша [3]. Ця особливість побудови фільмів мала надати їм поетичності, наблизити до духовної спадщини людства. Так зародився напрям українського кіномистецтва, якому притаманні ознаки поезії, народного мистецтва, породженого архаїчним світоглядом: доступність участі у творчій акції, мова символів, алегорій, метафор, паралелізмів, багатозначність змісту, наявність загадок, акцент на душевному стані героїв, настроєвість, епічний погляд, якщо у творі йдеться про суспільно-значущі події [4].

Іншим важливим чинником у виборі творчого шляху Ю.Іллєнка, а особливо в утвердженні національної свідомості, відіграла операторська робота на зйомках фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків», який вважається символом відродження слави українського духу у другій половині ХХ ст. На думку Л.Кадочникової, закохані в гори, українську автентику художник фільму Г.Якутович, актор-філософ Іван Миколайчук, режисер фільму Сергій Параджанов, а також герої фільму звичайні гуцули сприяли захопленню Юрія Іллєнка українською темою [2]. Від цього часу він присвятив себе українському поетичному кіно.

Чим же вирізнялася творчість Юрія Іллєнка? Чому його творча спадщина належить до унікальних пам’яток «високого кінематографа»?    

Здавна вся духовна і матеріальна діяльність українського народу була пов’язана із землею та багатою природою української землі. Народ протягом століть творив багатогранну та неповторну культуру, комплекс морально-етичних цінностей, які складали його самобутній національний  характер. Однак протягом ХХ ст. під впливом перебігу історичних подій у житті українців сталися значні цивілізаційні зрушення, які вплинули не лише на побут та повсякденне життя, а також на національний характер народу. Тривалий час в Україні панував тоталітарний режим, головний зміст якого складали жорстоке придушення творчої свободи, знецінення гідності людини та людського життя, денаціоналізація. Водночас відбувалися значні зміни в соціально-економічному укладі життя суспільства: внаслідок радянської модернізації значних масштабів набули урбанізаційні процеси, катастрофічно погіршилося екологічне середовище, втрачалися народні традиції, усталені століттями етичні норми. Під особливою загрозою у цей час опинилося українське село – оберіг генетичного та духовного коду нації. Різноманітні урядові надпрограми в сільському господарстві призводили до остаточного руйнування сільськогосподарських традицій в Україні [5, 393-397]. Створення штучних морів вздовж Дніпра, кампанії укрупнення колгоспів та інші реорганізації  призвели  не лише до втрати родючих земель, а й до занепаду, часто і знищення українських коренів – на місці квітучих сіл з ошатними присадибними ділянками виникали пустки і руїни. Офіційні дані свідчать, що протягом 1972-1986 рр. в Україні зникло 1502 села. Особливо багато сіл обезлюдніло в східних областях і на Наддніпрянщині, тобто в етнічному центрі України [6, 181-182]. 

Загроза зникнення генетичного хліборобського світогляду спричинила те, що майже всі картини напряму українського поетичного кіно звернені до селянської тематики і символічно показують драматичну долю українського села. Це стало також провідною темою режисерського дебюту Ю.Іллєнка – фільму «Криниця для спраглих», знятому в 1965 р. за сценарієм Івана Драча.

У стрічці алегорично зображено деградацію українського села. На початку фільму молодий Левко Сердюк будує хату, садить сад, копає криницю не лише для себе, а й для всіх спраглих серед піщаного і пустельного поля, з глибокою вірою в те, що сад плодоноситиме, криниця поїтиме подорожніх, а родина житиме щасливо й приноситиме людям радість. Наприкінці фільму постає зовсім інша картина – самотній герой, якого забули невдячні діти, власноруч вирубує посаджений в молодості сад. Драматичність цивілізаційних впливів на Україну втілює алегорична криниця: вона самотіє разом із хазяїном, забута людьми замулюється і гине, як гинуть ліси, ріки, озера від перенасичення навколишнього середовища промисловими відходами, хімією, варварським безглуздим технократизмом. Зникли прекрасні плоди землі, навіть сама плодючість землі випала з поля зору митця. У «Криниці для спраглих» село постає піщаною пустелею. На зміну ентузіазму, невпинній праці як сенсу буття прийшло відчуження від землі. Давні фотокартки на стінах, невиразні уривки слів, сни і спогади – все що залишилося від квітучого села у фільмі «Криниця для спраглих» [7]. Єднання з трагедією української землі сформувало світоглядну концепцію фільму, яке ставить перед урбанізованим суспільством доленосні питання: хто ми? Куди йдемо?

Автори фільму закликають людство отямитись, припинити руйнувати природу. Однак голосу того не почули та навіть заглушили у «всеохоплюючій парадності й тріумфальності… офіційних рапортів «з місць» про успіхи будівництва розвиненого соціалізму.

Ще одним із важливих аспектів творчості Ю.Іллєнка було звернення до трагічних подій національно-визвольної боротьби, оспівування та поетизація героїв українського визвольного руху. Так, головною темою фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1970 р.) є трагічна доля буковинської родини часів радянізації 1937-1947 рр. Тут і епічний характер суспільно-політичних змін, і трагедія роду розколотого між різними політичними таборами, і самовідданість воїнів УПА, втілених молодим Богданом Ступкою в образі Ореста. Головною ідеєю фільму є любов до рідної землі, ненависть до завойовників (чи то румунських, чи німецьких, чи радянських), висловлена головним героєм: «Я – гуцул, я – ґазда в цих горах» [8].

Надалі до національної теми Ю.Іллєнко звертається у фільмах «Вечір напередодні Івана Купала» та в нереалізованих за радянських часів сценаріях «Очі землі», «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий», «Лісова пісня», за Шевченковими творами «Великий льох», «Варнак», а також сценарії «Молитви за гетьмана Мазепу» та інших кінопроектах [1; 2].

Українське поетичне кіно є одним із самобутніх напрямків світового кіномистецтва, що поєднав у собі естетичну довершеність, спосіб філософського переосмислення національної історії. Митці поетичного кіно не лише змогли підняти до найвищого рівня актуалізації морально-естетичні проблеми сучасного урбанізованого світу, а й розробляли найновішу концепцію мистецтва як генетичного продовження етнічної культури. Тому українське поетичне кіно визнане як феномен світового кінематографа. Водночас цей мистецький напрям розділив драматичну долю нашого народу, пройшовши шлях світового визнання та гонінь на Батьківщині.

Прикладом може служити доля творчого доробку Ю. Іллєнка. Крім «Тіней забутих предків» (фільм – лауреат понад сотні міжнародних кінофестивалів), в арсеналі режисера Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, відбіркова премія «Срібні сирени» фестивалю в Сорренто («Білий птах з чорною ознакою», 1971 р.), «Срібна арена» фестивалю в Паулі («Жівіо заінат», 1972 р.), премії ФІПРЕССІ Канського кінофестивалю, «Ескор», призи «За кращу операторську роботу» Міжнародних кінофестивалів Нови Сад та Кінотавр («Лебедине озеро. Зона», 1990 р.), диплом МКФ «Золотий витязь» («Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор», 1994 р.), приз «Золота рибка» Польща («Молитва за гетьмана Мазепу», 2002 р.). Двічі режисер отримував запрошення і контракти з Голівуду. Багатогранний мистецький талант Юрія Іллєнка виявився також у живописі та графіці, створенні першого в Україні підручника з кінорежисури – монографії «Парадигма кіно», кращим сценарієм режисера визнано сценарій про друге пришестя Христа «Агн». Однак на Батьківщини майстер світового рівня був гнаний радянською цензурою та напівзаборонений омріяною незалежною Україною [1; 8].

Відомо, що найбільшу загрозу для народу становить політика денаціоналізації, яка має на меті знищення культури, мови, деформацію ментальності і в підсумку знищення національної свідомості, що може підняти народ на визвольну боротьбу. Тому всі фільми українського поетичного кіно і, зокрема, творчість Ю.Іллєнка підлягали жорстокій цензурі, забороні. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» було заборонено в Україні як найбільш шкідливий фільм, який коли-небудь було зроблено в Україні, особливо для молоді [1; 8]. Фільм «Мріяти і жити» 42 рази зупиняли на різних стадіях виробництва, аж поки не закрили зовсім. Секретар ЦК з ідеології  Маланчук відкрито заявляв: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилося те, що трапилося з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі» [2]. Кінострічка «Молитва за гетьмана Мазепу» заборонена до показу в Росії та й у незалежній Україні, не зважаючи на численні мистецькі титули і нагороди її автора, була знята з кінопоказів, по телебаченню і на відео. Загалом з написаних режисером 42 сценаріїв лише 7 стали фільмами [1; 2]. Надалі боротьбу за утвердження національної ідеї він переніс у царину громадської та політичної діяльності. Помер Ю.Іллєнко 15 червня 2010 р. у с. Прохорівна на Черкащині.

Невід’ємним елементом сьогодення є «масова культура», активно пропагована засобами масової інформації. Майже все, що пропонує сучасне телебачення, включно з художніми фільмами – це породження філософії споживання. У гонитві за благами цивілізації перенасичена потоком електронної та телевізійної інформації низького ґатунку людина, як об’єкт маніпуляції, віддаляється від вироблених століттями етичних і естетичних цінностей. З кола її зацікавлень витісняється «висока культура» – народна творчість і професійне мистецтво, для якого творча спадщина народу є джерелом натхнення. У результаті продовжується деградація не лише світогляду, а й психології українця – з господаря він перетворився на заробітчанина, що кидається по світах у пошуках кращого життя.

Таким чином, популяризація творчої спадщини нашого видатного земляка Юрія Герасимовича Іллєнка є особливо актуальною в умовах сьогодення. Не зважаючи на численні адміністративні та кон’юнктурні перепони, майстер кіно з Черкащини невпинно намагався привернути увагу до трагічної для українського народу втрати свого коріння, закликав повернутися до етнічних коренів, наслідувати борців за національне визволення. В цьому і є наш порятунок.

Література:

  1. Юрій Герасимович Іллєнко //  http.www.uk.wikipedia.org/wiki/

  2. Юрій Іллєнко: мріяв і жив // Дзеркало тижня  — № 23 (803) 19 — 25 червня    2010.

  3. Перова М. Н. До питання визначення поетичного кіно в сучасній науці // iki.lg.ua/publications-students

  4. Кіно як світогляд. Довженко і Параджанов // http.www.ktm.ukma.kiev.ua

  5. Новітня історія України (1900 – 2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.

  6. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України        (1939 – початок ХХІ ст.): Підручник для 11-го класу. – К.: Генеза, 2006. –  384 с.

  7. Сизоненко О. «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка // «Новини кіноекрана» – №11. –1987. 

  8. Владимирова  К. Жорнова історії: 1937-1947 // Київ. – 2006, 27 березня.

Осадча Марина Володимирівна,

учениця Городищенського економічного ліцею